Главная > Авторы > Валентин Чемерис > Византийский конь \ Візантійський кінь




1 из 15 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 » В конец
К странице:

Валентин Чемерис
Византийский конь \ Візантійський кінь.


«Як прекрасно жити над великою водою! Можна любити море, океан, можна мріяти про них, але не мож­на нічого в світі так любити, як ве­лику річку, велику свою воду, що тече безупинно поміж рідних берегів»
Олександр Довженко


Колись у (цих краях було ревуче царство Дзвонецького порога — четвертого із дев'яти кам'яних страховищ Дніп­ра. Він перетинав тоді Славуту напроти однойменного уро­чища, прадавнього козацького займища, що споконвіку славилось рибою, птаством, бобром та хутряним звіром.
Довжина Звонця (таке ного слов'янське найменуван­ня) з правого боку сягала 87, а з лівого — 102 сажнів1, падіння води становило 0,72 сажня. Вода падала чотирма лавами — Плоскою, Чорною, Глухою та Кобилиною.
А трохи нижче Звонця йшла Товчинська забора (так тут називалися кам'яні гряди, що на відміну від порогів тяглися не через усю ріку, а лише з якогось одного її бе­рега), за нею з лівого боку вливалася (та й зараз влива­ється) в Дніпро річка з поетичним йменням — Ворона.
Тільки не думайте, будь ласка, що цю річку своїм ймен­ням нагородили ворони, ні. В українській мові є слово «повороніти». Дуже симпатичне слівце, хоч зараз і рідко вживане. Ось приклад: «Піднявся великий вітер, і Дніпро зразу поворонів». Тобто потемнів. Тож вода в річці була вороного, темного забарвлення, звідси й назва — Ворона.
Так ось у гирлі Вороної (це нижче лівобережного села Діброва, приблизно за тридцять кілометрів від Дніпропет­ровська вниз по Дніпру) і знаходиться острів з дещо див­ною, як для цих країв — чи не тюркською? — назвою: Махортет. Що означає оте ймення, місцеві жителі не знають.
Широкою, але не глибокою протокою (у певних місцях за малої води її можна перейти вбрід) він ділиться на два острови — Малий і Великий. Дніпровські рибалки їх ще називають Верхнім і Нижнім.
Про Верхній острів, або Малий Махортет, і піде мова. З трьох боків його оточують води Вороної, а з четвертого у всій широчіні, красі і величі плине мимо Махортета пов­новодий і просторий Дніпро. А втім, у часи Дзвонецького порога Славута в цих краях був не широким, хоча й гли­боким. Старе його річище тислося ближче до крутого пра­вого берега. Там він, ревучи й клекочучи, з тисячолітнім дзвоном прокладав собі шлях чотирма лавами через не­похитний Звонець, а все це роздолля, що його займає за­раз вода, тоді було придніпровською долиною з вербови­ми та дубовими гаями, з луками, сіножатями й численни­ми озерами й озерцями.
Та звідтоді, як року тридцять другого було збудовано в Запоріжжі Дніпрогес, води озера імені Леніна, заливаю­чи на майже сімдесятикілометровому відрізку всі пороги й кам'яні гряди, сховали в собі й Звонець з його Товчинською заборою і широко та привільно розлилися від одного берега до другого. Вони залили старий Дніпро і всю не­озору долину.
Кам'яні перепони назавжди пішли під воду.
І став у цих краях Славута таким привільним та ши­роким, що, дивлячись на нього — багатоводного й безмеж­ного,— хочеться згадувати море... І хай то буде всього лише поетична метафора — Дніпро, як море,— але чесне слово, він і справді у цих краях, як... море.
Не знаю, як тече і голубіє Сена,
як Темза піниться, закована в граніт,
проте на весь широкий, многолюдний світ
нема ріки милішої для мене
за тебе, Дніпре мій.
Стрічаючи зорю, зійду на кручу я — ти, шумний, піді мною, і легко так стає, і глибше я люблю цю землю радісну, омивану тобою.
З вікон-ілюмінаторів швидкісних «Метеорів» та «Ра­кет», шю раз по раз проносяться голубими просторами тої вниз, то вгору, Махортет видається таким собі... маленьким острівцем (з боку Дніпра зарослим деревами та ку­щами), нічим особливо не примітним, невиразним шмат­ком суходолу серед річкового безмежжя.
Північний його край (як і західний та частково схід­ний) густо загромаджений чорним та сірим камінням, що стирчить при березі й ген у воді то гостряками скель, то пласкими й широкими спинами якихось міфічних бегемо­тів, що] стадами бродять навколо берега. А скільки ще того слизького каміння під водою!
У тому кам'яному царстві — окуняче та головневе цар­ства. "Гам ці стрімкі й сильні хижаки, ховаючись у пітьмі підводних каньйонів, очікують на здобич. І там їх буцімто ловити легко: окунів на донки з живцями (річкових бич­ків серед підводного каміння невичерпно!), а головнів— вудочками в проводку на коника (а коників в густих тра­вах рівнинної частини острова серед заростів безсмертника та чебрецю, та інших духмяних трав — цілі оркестри нев­гамовно сюрчать день у